Життєву історію розповів онук про свого діда, який під ча Другої Світової війні попав до Миколаєва

Справжню життєву історію розповів онук, Жайко Євгеній, про свого діда, який під ча Другої Світової війні попав до Миколаєва.— Жайко Микола Григорович (24.05.1926-02.05.2012) народився та виріс в селі Вільшанка. Був наймолодшим в багатодітній сім’ї. Незабаром після народження помер батько, Григорій Данилович, син козацького полковника. Якось він мені розповідав що в роки голодомору їв дерево акацію, так одного разу одному діду стало його шкода, і він дав йому хліба, за що потім того звинуватили в крадіжці.

Дружив з Миколою Кожем’якіним (активістом партизанського руху). Його теж до кінця війни «Кожем’якіним» звали. Одного разу Кожем’якін дав йому вибухівки, щоб мій Дід підклав шашку в вентиляцію німецького складу. Він з однією дівчиною заклали і підпалили шашку. Так як час збігав, треба було тікати, але зі складу вийшло три німці покурити і він (дід) пішов на хитрість — почав ляскати її (дівчину) по сраці, а вона тікати. Німці почали сміятися, не знаючи що їм не довго жити… Так особливо подвигів партизанства у Діда не було.

— Як твій дід уникнув примусового вивозу на роботи до Німеччини?

— Коли прийшов час забирати його остарбайтером, то староста підробив документи,  записавши його рік народження 1927 (замість 1926). Він був маленьким тому німці повірили. До слова, одну односельчанку підміна не врятувала — забрали через рік.

— Як почалась його військова служба?

— Коли повернулася радянська влада, діда відправили служити у Миколаїв  танкістом (на місце тодішньої 4-ї школи, біля Зоопарку), потім його перевели в стрілецький полк чи дивізію у 1944 (точно не пам’ятаю, бо його військовий квиток тітка вкрала). До Берліну дійшов, але радянський прапор на Рейхстагу уже майорів. Одразу після цього його перевели у Маньчжурію, де він і зустрів кінець війни. Підзаробляв голінням (бо мало хто вмів голитись небезпечним станком, а інших взагалі не було).

— Як склалось його життя після війни?

Після війни його перевели до зв’язківців на Уралі, де він ще 7 років служив і дослужився до старшини (і за одно «утішав» тамтешніх жінок).  Комісували його під час епідемії тифу, причому з моргу — помітивши, що він все ще рухається. Там у нього була перша жінка, навіть була дитина, але народилась мертвою (було навіть фото, але Бабуся спалила). Коли його комісували, то його перша жінка відмовилась їхати в Україну, стверджуючи, що не буде мити глиняні підлоги.

 Приїхавши додому, він зустрів друга по службі з сусіднього села. Він теж був партизаном і служив з  дідом в танкових військах. Тоді дід і познайомився з його сестрою Любою (моєю Бабусею).

Короткі спогади про дідові розповіді. Це одна історія, проте існують і інші, і не десяток а мільйони. Усіх з Перемогою!

8 травня 1945 року о 22:43 за центральноєвропейським часом або 9 травня о 00:43 за московським у берлінському передмісті було підписано другий Акт про капітуляцію Німеччини. Пам’ятну дату і сьогодення розділяють цілих 75 років. Але і сьогодні подвиг дідів та прадідів залишаеться тим самим невичерпним джерелом патріотизму та символом відданості своєму народу.

День пам’яті і примирення – це час для того щоб сказати «спасибі» ветеранам, згадати жертв концтаборів та послухати спогади тих, чиє дитинство пало на воєнні часи.

Записав Владислав Кордик, студент «сухомлинки»

Раніше повідомлялося: Мой прадед дошёл до Берлина – рассказал студент-политолог из Николаева.