Справжню життєву історію розповів онук, Жайко Євгеній, про свого діда, який під ча Другої Світової війні попав до Миколаєва.— Жайко Микола Григорович (24.05.1926-02.05.2012) народився та виріс в селі Вільшанка. Був наймолодшим в багатодітній сім’ї. Незабаром після народження помер батько, Григорій Данилович, син козацького полковника. Якось він мені розповідав що в роки голодомору їв дерево акацію, так одного разу одному діду стало його шкода, і він дав йому хліба, за що потім того звинуватили в крадіжці.
— Як твій дід уникнув примусового вивозу на роботи до Німеччини?
— Коли прийшов час забирати його остарбайтером, то староста підробив документи, записавши його рік народження 1927 (замість 1926). Він був маленьким тому німці повірили. До слова, одну односельчанку підміна не врятувала — забрали через рік.
— Як почалась його військова служба?
— Коли повернулася радянська влада, діда відправили служити у Миколаїв танкістом (на місце тодішньої 4-ї школи, біля Зоопарку), потім його перевели в стрілецький полк чи дивізію у 1944 (точно не пам’ятаю, бо його військовий квиток тітка вкрала). До Берліну дійшов, але радянський прапор на Рейхстагу уже майорів. Одразу після цього його перевели у Маньчжурію, де він і зустрів кінець війни. Підзаробляв голінням (бо мало хто вмів голитись небезпечним станком, а інших взагалі не було).
— Як склалось його життя після війни?
— Після війни його перевели до зв’язківців на Уралі, де він ще 7 років служив і дослужився до старшини (і за одно «утішав» тамтешніх жінок). Комісували його під час епідемії тифу, причому з моргу — помітивши, що він все ще рухається. Там у нього була перша жінка, навіть була дитина, але народилась мертвою (було навіть фото, але Бабуся спалила). Коли його комісували, то його перша жінка відмовилась їхати в Україну, стверджуючи, що не буде мити глиняні підлоги.
Приїхавши додому, він зустрів друга по службі з сусіднього села. Він теж був партизаном і служив з дідом в танкових військах. Тоді дід і познайомився з його сестрою Любою (моєю Бабусею).
Короткі спогади про дідові розповіді. Це одна історія, проте існують і інші, і не десяток а мільйони. Усіх з Перемогою!
8 травня 1945 року о 22:43 за центральноєвропейським часом або 9 травня о 00:43 за московським у берлінському передмісті було підписано другий Акт про капітуляцію Німеччини. Пам’ятну дату і сьогодення розділяють цілих 75 років. Але і сьогодні подвиг дідів та прадідів залишаеться тим самим невичерпним джерелом патріотизму та символом відданості своєму народу.
День пам’яті і примирення – це час для того щоб сказати «спасибі» ветеранам, згадати жертв концтаборів та послухати спогади тих, чиє дитинство пало на воєнні часи.
Записав Владислав Кордик, студент «сухомлинки»
Раніше повідомлялося: Мой прадед дошёл до Берлина – рассказал студент-политолог из Николаева.