Заведующая кафедрой, доктор наук ЧНУ им. П. Могилы, Татьяна Монахова находится в рабочей командировке в Германии. Она решила поделиться своими наблюдениями с нами. Надеемся, читателям будет интересно узнать об отличиях в разных сферах жизни, познакомиться с некоторыми деталями, сравнить быт, условия, экономику и некоторые другие детали.
Ні, мене не покусав Леонід Кучма, я просто спостережлива туристка, яка помічає дрібниці, що впадають у вічі. Це наче, знаєте, прийти в гості та зауважити, що господиня по-своєму сервірує стіл. Щось можна запозичити й собі, а про щось подумати: «Я краще роблю».
1. Електротранспорт. В Україні громадський транспорт – ранкове та вечірнє пекло для всіх, хто дістається до місця роботи чи навчання. Українці прагнуть завести власну автівку, аби забезпечити собі особистий простір, відгородитися від роздратованих співвітчизників. У Німеччині ж електротранспорт – це насолода. Я не перебільшую. По-перше, трамваї надзвичайно чисті та комфортні. По-друге, графік їхньої роботи коригується відповідно до пасажиропотоку та часу доби: зранку та ввечері, під час робочого перевезення, трамваї ходять із мінімальним інтервалом у 3-5 хвилин, тому навіть зранку повно місць для сидіння, пасажири не набиваються, наче шпроти у банку, ніхто не стоїть упритул, ніхто не мне одяг, не відтоптує один одному взуття.
Дорога до роботи нагадує екскурсію містом, коли сидиш біля великого вікна й роздивляєшся краєвиди. У вихідні дні та нічний час трамваї ходять значно рідше, раз на півгодини-годину, але до маршрутів додаються автобуси, яких удень мало з екологічних міркувань. Окрім того, після 8-ї вечора та на вихідних слід «замовляти» зупинку, натискаючи відповідну кнопку біля дверей, оскільки трамвай може проїхати повз безлюдну зупинку, економлячи час пасажирів. Коштує проїзд в електротранспорті Маґдебурґа 2,1 євро. Штраф за безквитковий проїзд – 60 євро.
2. Квіти, квіти, багато квітів. На вулицях Маґдебурґа усе потопає у квітах. Квіти на присадибних ділянках, квіти на балконах, квіти на тротуарах, квіти на клумбах, квіти на підвіконнях. Мене вразила така любов німців до флори, та мені пояснили, що садити овочі-фрукти, як це часто роблять українці біля своїх будинків, у Німеччині не дозволено. Тож лишається милуватися красою різнобарв’я. Утім, і дачі у німців є. Невеличкі ділянки, які я бачила, під’їжджаючи до головного вокзалу міста, дуже нагадують дачі радянські – з бочками для поливу, маленькими хатинками, схожими на курятники тощо. Цей опис не стосується приміських маєтків з гарними парканами, дахами і доглянутою прилеглою територією.
3. Прикольні архітектурні дрібнички. Навіть не архітектурні, бо архітектура – це про будівлі та споруди. А йдеться про мініатюрні фігурки, символи, вуличні знаки, що створюють настрій, викликають усмішку, привертають увагу. Наприклад, на стіні будинку – фігурка кота, що дряпається на дах. Або на вході до зоопарку у містечку Верніґероде – дерево, на якому пов’язано багато… дитячих сосок. Читаємо табличку: Nunubaum, тобто «Ну-ну, дерево!» І пояснення: якщо хочете відучити свою дитину від соски без психологічної травми, скористайтеся деревом. Батьки з дитиною приходять і урочисто прощаються з соскою, пов’язуючи її на це дерево. Здавалося б, несерйозні штуки, але саме вони встромляються у пам’ять туристів.
4. У Німеччині читають газети. Так-так, читають і передплачують. Доки ми в Україні традиційне газетярство майже поховали, не вірячи в його світле майбутнє, віддали пальму першості електронним ЗМІ, німці не змінюють своїх звичок. По-перше, інтернет тут менш поширений і затребуваний, ніж у нас, знайти дармовий Wi-Fi майже неможливо – і не тому, що німці жадібні, а тому, що за незаконний контент величезні штрафи. Хтось скачає з Torrent фільм, а штраф надійде хазяїну Wi-Fi точки, тож і запаролюють усе, що можна. Окрім того, журналісти-газетярі мають великий ступінь довіри, журналістські стандарти в Німеччині – це непохитна константа. Наклади німецької преси вражають. Щодня поштарі розвозять на своїх великих велосипедах ранкові газети до кожного будинку.
5. Велосипеди, велосипедисти, велосипедні доріжки. До слова, про велосипеди. На третій день свого перебування у Німеччині я буквально зненавиділа всіх велосипедистів. Неможливо пройти тротуаром, не озираючись, чи ти, бува, не заступив на червону бруківку, по якій один за одним несуться люди на велосипедах. Тобі весь час сигналять, тебе обганяють, ти почуваєшся соціальною меншиною на своїх двох. «Якщо в Німеччині у тебе немає автівки, у тебе є велосипед, − резюмує колега. – А якщо не маєш ані першого, ані другого, значить, ти нікуди не поспішаєш». Для велосипедистів створено всі умови: прокладено внутрішньоміські та навіть загальнонімецькі маршрути, передбачено проїзд в абсолютно всіх куточках міста, відпрацьовано систему правил і штрафів. Знайому дівчину оштрафували за керування велосипедом після вживання пива: поліція її піймала за спробою сісти на велосипед після виходу з нічного клубу. Маленькі діти, літні фрау, менеджери у дорогих костюмах, молодь у джинсових шортах – усі верстви населення їздять на велосипедах. Гадаю, до кінця свого прибування у цій країні і я заведу собі двоколісного друга.
6. У них здають пляшки. Якщо би я написала мамі, що ми почали здавати пляшки, думаю, вона б сплеснула руками: «Бідні! Голодуєте? Грошей бракує?», бо в нас зазвичай здавали пляшки тільки споживачі вмісту цих самих пляшок. У Німеччині віддають тару на вторинну переробку з міркувань екологічної безпеки. Причому пластикові пляшки коштують дорожче за скляні. Так, здавши дві пластикові пляшки по 25 євроцентів, можна купити нову пляшку пива за 0,5 євро. Скляні коштують по 8 євроцентів. Відвідувачі супермаркетів цілими сім’ями приносять назбирану тару й отримують чималу знижку на касі. Дітей привчають змалечку до свідомого споживання.
7. У них немає кондиціонерів. Взагалі. Системи клімат-контролю трапляються у супермаркетах і банках, а в приватних житлових мешканнях ніхто не ставить кондиціонерів. Ми приїхали у спекотну погоду, тож були здивовані. Однак спека – явище нетривале для Німеччині, напевно, тому ніхто з німців не замислюється про охолоджування повітря квартири. Утім, можливо, є й інші причини, пов’язані з отриманням дозволу на встановлення приладу на фасаді будинку. «Думаю, дешевше купити іншу квартиру в тінистому районі, ніж отримати дозвіл на кондиціонер», − припускає мій чоловік.
8. Безхатні коти й собаки. Я їх тут не бачила. Час від часу прогулюються цуцики на поводках, за якими турботливі господарі прибирають, аби не залишати жодних слідів. «Ти помітила, що й собаки тут виховані та флегматичні?» − жартує мій супутник. Справді, агресивних собак немає, жодного разу не чула гавкоту. Чемні, спокійні такси, пуделі, вівчарки тихо крокують тротуаром. Без намордників. Навіщо він їм, коли вони й так виховані?
9. Національна символіка – тільки під час футболу чи свят. Про те, що німці по-іншому ставляться до національного прапора, ніж ми, я дізналася кілька років тому, коли читала лекцію студентам із Німеччини. Це був перший день перебування іноземних гостей у Миколаєві. «Як вам місто?» − поцікавилася я. «Нам подобається, − відповідають гості. – Але у вас стільки прапорів довкола. Вас змушують? Це ж неонацизм». Я тоді, як то кажуть, підвисла. Почала пояснювати про наш Майдан і його наслідки, про щирість українців, які чіпляють жовто-блакитні прапори на свої балкони. «А у вас хіба немає такого?» − «Nein». У цьому «найн» я переконалася на власні очі. Про національну символіку згадали у зв’язку з футболом. «А так у нас не прийнято вішати прапори на машину чи житло, − пояснюють колеги з німецького телеканалу. – Зважаючи на проблеми з мігрантами, державні символи можуть бути прочитані як декларування німецького націоналізму».
10. Немає номерів квартир. «Як же поштарі розвозять кореспонденцію?» − запитаєте ви. Навпроти кожної поштової скриньки написано ім’я. Газети й журнали, листи та квитанції розподіляються відповідно до імені, на яке були надіслані. Такий порядок видається дивним і наче суперечить німецькому педантизмові (а раптом тезки живуть в одному під’їзді?), але, певно, всі призвичаїлися й звикли наклеювати на домофони біля дзвінків квартир та поштові скриньки короткі Jahns, Helmut тощо.
11. Сортування сміття. Так, і ми в Україні починаємо порушувати цю проблему. У Німеччині вже стало звичним не кидати всі відходи в одне сміттєве відро. «Біо» збирають окремо (кісточки все одно вуличним собакам не роздаси – немає кому), пластик – окремо, папір – окремо. І це зовсім нескладно. Звичка розподіляти сміття формується дуже швидко, варто лише почати.
12. Мало прохідних дворів. Захотіли ми, наприклад, зрізати свій шлях додому, не обходити три квартали по колу, гайнули навпростець. Он, уже й будинок наш видно, і двір, і двері вхідні. Та ні. Паркан. Під зеленими кущами приховується натягнута сітка. Підійти до сусіднього будинку можна, лише обійшовши дві вулиці. «Зауваж, і ніхто не робить у парканах дірок і таємних ходів. У нас би вже давно зробили».
13. Але менше глухих парканів. Незважаючи на чіткість сегментації міського простору, містяни не барикадуються за непролазними парканами. Парканчики, часто ажурні, або білі низькі дерев’яні, або прикрашені художньою ковкою, − це умовна лінія приватності, яку ніхто не насмілиться перетинати. Підсвідомо створюється атмосфера довіри та безпеки, великого спільного простору, вільного повітря.
14. Бабусі не сильно бавляться з онуками. У німців немає традиції перекладання обов’язків із виховання дітей на бабусь і дідусів. Старше покоління живе власним насиченим життям, часто має домашніх улюбленців, випестуваних і доглянутих, мандрує світом. Звісно, бабусі люблять своїх онуків. Однак онуки не стають тут сенсом життя літніх фрау, не входять до щоденних планів, не є обов’язковим атрибутом життя. Відповідальність за дітей лежить цілковито на тих, хто їх народив.
15. Бруківка. Ну, не можу я не сказати банальність. Асфальт і бруківка бездоганні. І цей факт захоплює щоразу, коли спостерігаєш за велосипедистами, які несуться повз тебе, за літніми людьми в електричних візочках, які здатні самі себе обслуговувати, бо до крамниці по такій дорозі можна доїхати й без супроводу, коли сам ідеш під розлогими липами, задерши голову й не боячись упасти. Не знаю, може, Європа і справді починається з рівних доріг?
Тетяна Монахова