Музейна справа у Миколаївській школі-інтернаті № 7 (директор Г.О. Макарова) починалася півстоліття тому з пошуку матеріалів про легендарну жінку – командира взводу морських піхотинців у роки Другої світової війни – Завалій Євдокію Миколаївну. Народилася Євдокія Миколаївна Завалій 28 травня 1926 року у дружній хліборобській родині в Новому Бузі.
На долю не лише юної Євдокії випало багато труднощів і випробувань. І хоч у війні не жіноче обличчя, на фронтових дорогах у 1941-1945 роках жінок було багато. Своєю хоробрістю вони не поступалися чоловікам, а інколи перевершували їх витривалістю і винахідливістю, умінням діяти швидко і рішуче, знаходити вихід у найскрутніших ситуаціях.
Липень 1941 року… Яким гарячим і трагічним він став для багатьох українців! Ворожа армія насувалася з заходу, мов чорна хмара. Війська Південного фронту на Миколаївщині вели важкі оборонні бої, але сили були нерівними: під ударами противника радянські війська відступали.
Євдокія Завалій з бойовими побратимами. Фото 1943 рік.
Тисячі миколаївців добровольцями пішли на фронт. Серед них була і Євдокія. Приписавши собі років, дівчина умовила командира однієї з військових частин взяти її з собою як санітарку. За короткий час Дуся вже швидко і вправно перев’язувала рани бійцям 96-го кавалерійського полку. На її очах на полі бою гітлерівець убив батька, до якого вона не встигла добігти декілька десятків кроків. Але батько встиг крикнути їй: «Доню, лягай!». Біль втрати рідної людини пронизав серце… 15-річна Євдокія стала безстрашною.
При переправі через Дніпро Євдокію було важко поранено. Після лікування у шпиталі її подальша служба протягом восьми місяців проходила під чоловічим ім’ям «Євдоким».
Євдокія Миколаївна згадувала: «Мене одразу признали своїм «хлопцем», а після того, як я узяла в полон німецького офіцера, направили у відділення розвідки, і невдовзі я стала командиром. Дуже важкі бої йшли на Кубані, у районі станиці Кримська. Там наша рота потрапила в оточення. У розпал бою загинув командир, і я, помітивши розгубленість бійців, піднялася у повний зріст і крикнула: «Рота, вперед за мною!». Бійці в єдиному пориві дружно піднялися в атаку, і нам вдалося вирватися з оточення. У цьому бою я отримала своє друге поранення. Ось тут і викрили «Євдокима», але зарахували мої бойові заслуги і направили на шестимісячні курси молодших лейтенантів у місто Фрунзе, нині Бішкек».
Затамувавши подих, ми слухали спогади Євдокії Миколаївни Завалій. Окремі епізоди боїв глибоко вкарбувались у пам’яті. А ще її хлопці… Вони стоять перед очима, мов живі. Імена і прізвища бойових побратимів залишились у серці до кінця життя. А вона завжди була попереду – рішуча, безстрашна, смілива.
Розповіла нам Євдокія Миколаївна про те, як одного разу ходила до німців по харчі. Не просто ходила. Довелось їй тричі перепливати гірську бурхливу річку з крижаною водою. А було це так.
Її взвод повертався із завдання і зупинився перепочити на березі гірської річки між величезними валунами. Бійці, змучені й голодні, лежали на снігу. «На протилежному березі ми побачили гітлерівців, – згадувала Євдокія Миколаївна. – Вороги на нашій землі почували себе як удома: голосно розмовляли, розіклавши багаття, грілись біля нього і варили собі їжу. Ми пильно стали спостерігати за протилежним берегом і помітили, як на дорозі, що пролягала уздовж річки, у певний час з’являється вантажівка. Неважко було здогадатись, що вона підвозить фашистам продовольство і боєприпаси».
План у її голові виник блискавично. Хлопці знайшли в окопі котушку з кабелем, один кінець якого закріпили за дерево, що росло неподалік, а другий вона намотала собі на руку і, не вагаючись, кинулася у крижану воду. Благополучно допливла до протилежного берега і, причаївшись у чагарнику, діждалася машину. Влучним пострілом прибрала водія і швиденько, залізши у кузов під брезент, стала спаковувати у плащ-намет хліб, консерви, все їстівне, що попадалось під руки. Міцно усе зав’язавши, дотягла дорогоцінну ношу до берега і подала сигнал хлопцям. Поклажа занурилася у воду і була непомітною для ворогів. Сама ж знову повернулась у кузов машини і запакувала у плащ-намет ще продуктів, щоб не повертатись до хлопців з порожніми руками. Німці почали стріляти трасуючими кулями, але всі Дусині думки були про хлопців, про харчі і про те, як пошвидше перепливти річку. Яким смачним видався розвідникам змочений гірською водою хліб, консерви, каша. Про той обід вони часто згадували на фронтових дорогах. Пообідавши і, не гаячи часу, вирішили поповнити запас боєприпасів, узяти «язика» і до своїх.
Євдокія Миколаївна Завалій (у центрі) – почесна гостя школи-інтернату № 7. Фото 1968 рік.
Утретє Євдокія Миколаївна перепливала річку зі своїми бійцями. У траншеях вони захопили у полон двох «фріців» і повернулися у штаб.
За роки війни Євдокія Миколаївна була тричі важко поранена, два рази контужена, десятки разів ходила у ворожий тил, ризикуючи життям.
Першою бойовою нагородою Дусі Завалій був орден Червоної Зірки, який вона отримала за те, що з поля бою під ударами бомб і снарядів на плащ-наметі витягла 57 важко поранених бійців та їх командира.
У подальшому фронтова дорога Дусі Завалій була тісно пов’язана з 83-ю окремою бригадою морської піхоти Чорноморського флоту. У складі роти автоматників, якою командував гвардії капітан О.О. Кузьмичов, Євдокія була командиром взводу. Цей бойовий підрозділ називали «Дусин взвод».
Морські піхотинці відзначилися своєю хоробрістю в боях за Керч, Балаклаву, Сапун-гору, Севастополь… У складі підрозділів Дунайської флотилії успішно форсували Дністровський лиман. І, як завжди, у вороже пекло ходив і Дусин взвод.
Є.М. Завалій згадувала: «На підступах до Акермана (нині Білгород-Дністровський), який ми повинні були визволити і утримати, морські піхотинці зненацька потрапили під шквальний кулеметний вогонь. Ховаючись у чагарниках, ми зуміли непомітно підповзти до ворогів і в рукопашному бою вибити німців із зайнятих ними окопів. Мої морячки рвонули вперед! Вони знімали свої чорні бушлати, кидали їх на колючий дріт і бігли далі до окопів, у яких залягали вороги. Навколо нас рвалися снаряди. Декілька бійців, що бігли поруч зі мною, упали. Я лише пам’ятаю, як щось дуже сильно вдарило мене у груди і стовп полум’я. Гаряча хвиля від нього обпекла мені обличчя і я знепритомніла… Отямилася вночі і почула чужу мову. Декілька фашистів ішли полем бою і дострілювали поранених. Двоє схилилися наді мною і здивувалися, що перед ними дівчина. Я затамувала подих і всім тілом міцно притислася до землі. Щоб переконатися, що я «мертва», гітлерівець з розмаху встромив штик гвинтівки у мою ногу… Страшний біль витерпіла, стогін вдалося стримати і не поворухнутись. Я знепритомніла… Рано-вранці, ледь почало розвиднятись, я відкрила очі і побачила жінку, яка схилилася наді мною, тримаючи мою руку. Вона витерла мені обличчя мокрим рушником, напоїла холодною водою і перев’язала рани.
Санітари з іншого бойового підрозділу відправили мене в госпіталь. У штабі бригади вирішили, що я загинула: рідні отримали «похоронку». А на обеліску серед загиблих морських піхотинців і моє ім’я.
Євдокія Миколаївна перевела подих і замовкла. З її очей по щоках текли сльози. Вона згадувала своїх безстрашних морячків, які полягли під час форсування Дністровського лиману. І не лише їх. Вона згадувала усіх бойових побратимів, хто своїми грудьми багато разів заслоняв її – їх командира, від ворожих куль. Дуся ж завжди була прикладом для своїх підлеглих: у рукопашних боях з ворогами підтверджувала, що уміє воювати не гірше за чоловіків.
«Якби вони не прийняли мене за командира, сто разів я була б убита. Адже німці полювали за мною, вони звали мене «фрау – чорна смерть». І кожного разу мене рятували Сашко Кожевников, Жора Дорофєєв, Петро Мороз, Дмитро Маклерський, Дмитро Собінов, Дмитро Сєдих…» – згадувала наша героїня.
83-тя червонопрапорна окрема морська бригада Чорноморського флоту була однією з найдієвіших і уславлених серед частин і з’єднань морської піхоти Військово-Морських сил СРСР. Її бійці брали участь у визволенні Румунії, Болгарії, Угорщини, Югославії, Австрії, Чехословаччини. У важких кровопролитних боях визволяв країни Західної Європи і взвод Євдокії Завалій.
День Перемоги морські піхотинці зустрічали у Празі. «Радість перемоги у ті хвилини неможливо було описати словами. Вона по самі вінця наповнювала наші душі і серця. Ми обнімалися, цілувалися і плакали за тими, чиє життя обірвали ворожі кулі», – згадувала Євдокія Миколаївна.
Демобілізувалась Є.М. Завалій з лав збройних сил у грудні 1946 року. Їй виповнилося лише 20 років. На її грудях сяяли орден Червоного Прапора, орден Червоної Зірки, два ордени Вітчизняної війни I ступеня, медалі «За оборону Сталінграда», «За оборону Кавказу», «За оборону Севастополя», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». До бойових орденів і медалей додалися орден Жовтневої Революції (1976) за труд і орден Богдана Хмельницького, яким її було нагороджено в честь 65-ї річниці визволення України від гітлерівців, ювілейні медалі.
Своїм святим обов’язком Євдокія Миколаївна вважала розповідати молодому поколінню, яке зростало під мирним небом, про героїв-фронтовиків, берегти пам’ять про їх подвиги.
Важко підрахувати, скільки зустрічей провела вона протягом життя в містах, селах України. І на запитання, як вижити на війні? – відповідала: «Вижити на війні можна навіть жінці. До людських втрат звикнути неможливо! Головне – не втратити пам’ять про минуле, не зрадити їй», – щоразу наголошувала Євдокія Миколаївна Завалій – легендарна жінка, єдина жінка у роки Другої світової війни – командир взводу морських піхотинців. П’ятого травня 2010 року її серце зупинилося. Євдокію Миколаївну Завалій пам’ятають колишні учні та педагоги Миколаївської школи-інтернату № 7. Світла і вічна Вам Пам’ять, дорога наша Євдокіє Миколаївно! Низький уклін і шана усім, хто в жорстоких битвах на фронтах Другої світової і в тилу кував і здобував перемогу заради миру і життя на землі.
Тетяна ВОЛОШИНА,
керівник народного музею «Мир і людина»